Ніхто не може заперечити, що діти бачать світ не таким, як бачать його дорослі. І справа не завжди полягає в тому, що діти ідеалізують певні речі чи деяких людей, або неуважні чи нерозсудливі у своїх висновках та спостереженнях. Їм частіше, ніж дорослим, вдається сягнути сутності навколишнього світу, намацати своїм ще не до кінця сформованим єством кістяк, на якому тримається реальність. З віком ця здатність може зникнути, загубитись у скептицизмі, обмеженні своєї думки наукою чи суспільними нормами, потонути у вихорі подій та розчавитись під потужною вагою щоденних справ і обов’язків. Дорослі ж, які зберегли дитячий спосіб осягнення світу, називаються мрійниками, а іноді й неповноцінними чи схибнутими. Бо у пошуках мрії здатні переступити через заборони та закон, віддати все, аби досягти своєї цілі. Адже тільки дитина може провести ніч у покинутому будинку, щоб довести свою хоробрість, чи віддати останні гроші за Чарівні Боби.
Осягнувши реальність,, дитина розвивається і вчиться, тримаючись або за неї, або за неможливе, яке огортає її. Останні і є мрійниками. Та правильний шлях, здається, той, що поєднує протиріччя між собою, дві сторони сприйняття – реалістичний та фантастичний. І той мудрий, хто пішов шляхом пізнання реальності, віддаючи дань нереальному і шануючи її. Адже хто може достовірно сказати, що є реальним? Для посереднього робітника з технічною освітою реальність має одне обличчя, для науковця – трішки інше, для інженера у сфері генетики чи космічних технологій реальність настільки фантастична, що слід мати досить гострий розум, аби не помилитись і не зробити хибних висновків, для екстрасенсів та знахарів саме фантастика є реальністю.Все відносне у цьому світі. Але недарма мудреці всіх часів та народів говорили: «Не вбивайте дитину в собі!».Велика трилогія, яка з часом розширилась до тетралогії, роман «Ерагон» не що більше, як творіння рук дитини, хоча остання книга дописувалась тоді, коли автору, Крістоферу Паоліні, було вже двадцять років. Хоча «Ерагона» і називають світовим бестселером, але це фентезі помітно поступається іншим всесвітньо відомим книгам даного жанру. По-перше, книга проста для сприйняття, без лукавих зворотів чи малопомітних подій, які з часом проливають світло на істину, без мимовільного розгадування читачем таємничої особистості чи незрозумілої події. «Ерагона» не можна читати «між рядками», бо все прямо і чітко написано у кожному рядку. Це просто розповідь, і читач не здатен передбачити, чим все може скінчитись. Така манера написання може мати як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивні – читач постійно знаходиться у напрузі, так як не здатен зазирнути наперед у хіді подій, описаних у книзі. Негативний – це може бути ознакою поганої спланованості всього роману, що і призвело до раптового розширення його з трилогії до тетралогії, та відсутність логічного зв’язку однієї події на іншу, внаслідок чого, дочитавши до четвертої книги, читач майже нічого не пам’ятає з першої. (Зазначу, що більш складний у написанні роман «Гаррі Поттер», що складається з семи книг, має продуманий причинно-наслідковий плин дій. Події та герої всіх книг настільки переплетенні між собою, що лише запам’ятовуючи деталі, можна осягнути як задум, так і чисельні істини даного роману.)По-друге, занадто вже «Ерагон» нагадує взірцевий «Володар Перснів» Джона Рональда Руела Толкіена. Ті ж самі гноми, ельфи, люди, ургали (в останньому – орки), війна за владу над країною з непохитним та могутнім тираном, головним героєм є слабкий підліток-фермер, який після закінчення війни назавжди зникає. Одне лиш – Крістофер Паоліні додав до історії оригінальну ідею Вершників драконів, самих драконів та расу котів-перевертнів. Але на цьому моє незадоволення книгою і вичерпується.«Ерагон» – це роман не одного дня, і через десятиліття, я впевнена, він стане класикою, як і ті книги, які я назвала вище. «Ерагон» – це дивовижна і захоплююча розповідь про формування особистості, про виконання свого призначення та здобуття досвіду з кожного життєвого уроку. «Ерагон» – це життя одного Вершника та його дракона.Давним-давно ельфи та дракони вели постійні битви між собою. І коли їх раси опинились на межі вимирання, вони сформували орден Вершників драконів, які мали б забезпечувати мир та справедливість для всіх народів та рас. Дракони самостійно обирали для себе Вершників. З часом Вершниками ставали й люди. І на долю підлітка, сироті, що жив на фермі свого дядька, випала неймовірна подія – полюючи на оленя, він знаходить камінь дивовижного сапфірового кольору, який був яйцем дракона. А хлопець виявився гідним того, щоб стати Вершником. Так і починається історія перших за сто років Вершника та дракона – Ерагона й Сапфіри. Ерагону довелося залишити рідні місця, так як за ним полював жорстокий тиран, Вбивця драконячих яєць, король та Вершник-клятвопорушник Галбаторікс. Юнак подорожував всією Алагезією, країною людей, воював під стінами столиці гномів у горах, вчився майстерності Вершника та мага у лісах ельфів, побував у зруйнованій столиці Вершників та домівці драконів на острові Вройнгард і, нарешті, підійшов до замку клятвопорушника. Ерагон завжди був разом зі своїм драконом, який не просто став для нього кращим другом, але й частиною самого Вершника – не дарма у давні часи, за епохи існування ордену Вершників, дракон не міг пережити смерть свого Вершника, як і Вершник – смерть дракона. І разом вони вчились, боролись, потрапляли у полон, змінювались, підкорювались та підкорювали, кохали і кидали виклик без надії на щасливий кінець. Справді, війна, а за нею і роман, закінчився так, як часто буває у житті, – наче й переміг, але ні радості, ні щастя не здобув, і відчуваєш себе навіть гірше, ніж переможений.Роман просякнутий такими почуттями, як дружба, непохитна вірність, безмежна відданість, нерозсудливість, сліпа злість, жорстока справедливість, незворотність долі, нещасливе кохання, всепереможна надія, гідність і честь, помста та незбагненна таємниця. Деякі герої настільки цікаві, що хочеться дізнатись про їх життя та пригоди, що, мені здається, викличе величезну кількість «фанфіків» на «Ерагона». Мені не подобався головний герой, Ерагон, і я вперто, впродовж п’яти років, називала роман «Історією дракона». Але, перегортаючи останні сторінки четвертої книги, я переповнилась до Вершника симпатією та співчуттям, адже його доля нещасна вцілому, хоча й має безліч щасливих подій зокрема. Та й не виглядає він як герой, бо постійно помиляється, робить дурниці, має впертий та самовпевнений характер. Але саме це наближає його до реальності, бо супермени насправді не існують.Роман «Ерагон» є натхненним і повчальним для підлітків та юнаків, які хочуть стати не адвокатами чи лікарями, а Людьми гідними, справедливими, вірними. Для дорослих же це не просто подорож у світ фентезі, – це подорож у світ Алагезії на крилах дракона.
