Интервью с вампиром

Энн Райс

Мёртвый призрак с живым сердцем

Є книги, які хочеться перечитувати раз за разом. Для цього є багато причин: чи вам сподобалась епоха, описана у ній, чи герої, вигадані автором, а може і цілий світ, який собою представляє одна книга. Ми можемо знайти для себе поради чи напрямки у житті, прочитавши цю книгу, і повертатись до неї для того, щоб зайвий раз нагадати собі, утвердитись у своєму виборі життєвого шляху чи позиції.

Є книги, які не залишають байдужими. Ми плакали разом з героями або над їх долями, чи сміялися над ними, ми переймалися їх подвигами та пригодами та раділи разом з ними. Ми сприймали їх як реальних людей, неначе задум автора ступив на землю і заговорив з нами. Але такі книги ми читаємо лиш один раз і зазвичай не перечитуємо вдруге, бо нецікаво спілкуватися з тією ж людиною на ту ж саму тему тими ж словами.

Є книги, які залишають шрами. Вони зачіпають найпотаємніше і найболючіше у вас, те, що сховане не лише він людського ока, але і від власної свідомості. Ці книги ранять, принижують, роздирають давно загоєний біль. Вони відновлюють муки совісті чи жалю, роз’ятрюють забуті спогади та пов’язані з ними почуття, не завжди приємні та світлі. Такі книги страшно вдруге брати до рук, та й перше прочитання здається помилкою. Але…

Книги створені для того, щоб зберегти у людській пам’яті не лише певні події чи норми поведінки, але й почуття. Почуття як аромат і смак – їх важко зберігати чи точно передавати через час. Та іноді нам трапляється книга, написана так би мовити «нашою» мовою. Ми знаходимо в ній наші почуття, наші думки, наші страхи. Як казав один мій земляк: «Критика вказує не на якість твору, а на суто наше сприйняття його. Якщо твір якось перегукується з нашим минулим чи нашими почуттями, ми схвально відгукуємось про нього». У цьому є правда.

Та з усією відповідальністю заявляю, що мені непощастило знайти книгу, яка відображає мої почуття. Тобто, я її знайшла, але не вважаю це щастям.

Багато є книг про вампірів. Особливо на теперішньому етапі розвитку літератури та творчої думки. Та мені чомусь траплялись лише такі, де вампіри були образами недосяжних любовних ідеалів, чогось недоступного та забороненого, до якого так тяглися закохані в них звичайні смертні. Це вампіри з відомих та екранізованих книг «Сумерки» Стефані Майєр та «Дневники вампира» Лізи Джейн Сміт. Здавалося б, що ще можна вимагати від жіночої фантазії – навіть страшний, містичний образ вампіра,  вбивці по суті, жінка перетворить на об’єкт мрій, страждань, дівочих зітхань. Але мені трапилась книга Енн Райс, теж жінки, чий погляд на послідовників та нащадків графа Влада Дракули не настільки амурний. Хоча і у романі «Интервью с вампиром» присутні ноти кохання, але я б не насмілилась назвати його Вершиною Мрій Дівочих.

Звичайна, здавалось, ситуація: чоловік опиняється між неминучою смертю та пропозицією симпатичного на вигляд вампіра та обирає останнє, таким чином обрікаючи себе на вічне життя.Але Луі, після перетворення, і мріяв тільки, що про смерть, про скінченність своїх днів. Хоча йому відкрилось і дещо зовсім несподіване та чарівне. Можливості вампіра дозволяли Луі розгледіти та почути найпрекрасніші, сховані від недосконалого ока людини, риси людини чи явища природи. Він міг годинами дивитись просто перед собою. Але разом з благословінням прийшло і прокляття. Як боляче, жорстоко та немилосердно відбирати життя у смертного, коли в нього так мелодійно калатає серце, так млосно приривається дихання, так тяжко підіймаються груди. Мить найбільшої насолоди для вампіра, вершини його бажань припадала на мить смерті його жертви, і закінчувалась вона зупинкою серця бідолахи. У вампіра залишається лише почуття, що він досяг чогось надзвичайного, торкнувся прекрасного, і зруйнував його останнім необережним рухом чи навіть думкою.

Саме це і відчував Луї. Відчуття вбивці, руйнівника, який прагне насолоди, приносячи смерть. Але він бачив і щось прекрасне у своєму житті, залишаючись людиною у почуттях, хоча тіло вже давно загинуло. Та часом Луі бажав закінчення свого життя, та не знав, як це зробити – його творець та вчитель Лестат був нездатен навіть відчувати і бачити, як вампір (або сторонився цього, хтозна), тому не міг та не хотів навчити чогось свого учня, боячись, що він може повернути здобуті знання проти нього. Вони жили у постійному страхові та ненависті один перед одним, але, знаючи, що вампірів у світі не багато, не наважувались жити поодинці, залишаючись разом століттями.

Історія цих вампірів захоплива і повна жалю. Луі розповідає її, намагаючись об’єктивно висвітлити всі події, донести до слухача те, чого не розумів колись він – проміняти повноцінне, хоч і коротке життя, на безсмеря безглуздо, адже всю вічність доведеться жити з власною совістю, з помилками, які вже не виправити, зі спогадами, які не забути.

Найбільшою їх помилкою та найбільшою любов’ю була Клодія – п’ятилітня дівчинка, яку вони – Лестат та Луі – зробили вампіром, прирікши дорослішати у дитячому тілі, адже тіло вампіра незмінне з часом. І Клодія виросла у розумну жінка з вольовим характером, але не могла виразити всієї глибини та недитячої любові, будучи закутою у п’ятилітньому тілі. Та й ставитись до неї, як до дорослої, було важко – заважали рожеві спіднички та бантики. Саме почуття протиріччя викликало невимовні муки у Луі та Клодії, через що дівчинка перетворилась на монстра, а Луі, досить слабкохарактерний та безвольовий, підкорявся її забаганкам.

Історія здається заплутаною та занадто похмурою, але головне – це почуття, якими вона насичена. Почуття любові, жалю, безвиході, надії, почуттів прекрасних та жорстоких, якими наповнений світ вампірів, якщо вам цікаво, що це за світ.

Мені важко радити комусь цю книгу. Вона дійсно мене вразила. Напевно, цього досить. Скажу лише одне – було кілька епізодів, над якими я плакала. А от чи варто читати її, чи ні – вирішувати безпосередньо читачу. Я ж водночас і шкодую, що прочитала її, і не раз згадую про неї як про одну з найкращих книг, яку мені довелось прочитати. Ця книга про «мёртвого призрака с живым сердцем», як казав про себе Луі, дійсно цікава.