Цветы для Элджернона (автор рецензии И. Качирко)

Як часто ви замислюєтесь над тим, чи ображають ваші вчинки та слова навколишніх людей? Чи часто ви змінюєте тему розмови чи тон її ведення для того, щоб не вразити ненароком кращих почуттів співбесідника? Ви колись зраджували своїм принципам та переконанням заради навколишніх людей? Чи було так, що вас ображали та принижували просто так, заради забави чи під впливом поганого настрою? Замислились?

Чому ми настільки жорстокі один до одного? На це питання дали відповідь східні філософи, сформувавши занадто вже правдиве прислів’я: «Про добро пишуть на піску, а про зло – на камені». І, дійсно, люди розділили світ на чорне та біле, погане та добре, але зовсім не в однакових пропорціях. Ми сприймаємо прихильність та терплячість до своєї особи як прояв найбільшого блага, щось виключне, тягнучись до цього як до дива, бо в основному бачимо наш світ ворожим та кровожерливим створінням, яке тільки і чекає на нашу помилку, щоб напасти. Для нас світ – широка чорна смуга з тонкими прожилками світла. На жаль, наша пам’ять не тримає довго у своїх комірках спогади про миттєве, ледь відчутне – про добро, – зберігаючи постійний фон лихих вчинків. Людське життя – той самий штрих-код, як на продуктах чи промислових товарах, лише штрихи зроблені білим. Але хто винен у цому? Згадується споконвічне: «Ставтесь до людей так, як хотіли б, щоб ставились до вас» і, як кажуть, буде вам щастя. Тільки… це не аксіома.

Говорять, світ можуть любити лише діти – вони ще не пізнали його, знаходяться під патронатом своїх батьків, вони наївно уявляють світ своєю затишною домівкою. Але навіть серед дітей такої прихильності до навколишнього, на сучасному етапі розвитку суспільства, можна не знайти. І у цьому винна не лише занадто яскраво виражена зайнятість та огрубілість батьків, але й “загальний фон” життя. Тоді приходять на думку “дорослі діти” літератури, люди, що зберегли добро та ласкавість під шквалом ударів людських вчинків, що змогли залишитись Людьми у міру своєї нерозумності чи недалекоглядності. Ці герої, про яких не складають легенди, яких не оспівують та не називають їх іменами сузір’я, не хто інші як гоголівський Акакій Акакієвич та Чарлі Гордон, творіння пера Деніела Кіза.

Чарлі Гордон – розумово відсталий дорослий чоловік з душею дитини. Він не розуміє, що його ніхто не любить, що товариші, з якими він працює, насміхаються над ним, що про нього ніхто не дбає та ним ніхто не опікується. Чарлі наївно вважає, що, якщо він навчиться писати та читати, він порозумнішає, тому почав ходити до школи. Його вчителька ставиться до нього, як до своєї дитини, з прихильністю та співчуттям, а він проявляє до неї суто синівські почуття. Але все змінюється, коли сміливість та бажання порозумнішати штовхають його бути добровольцем у лабораторних дослідженнях, завдяки яким можна зробити навіть тварину – наприклад, мишу, – розумнішою, підвищивши у кілька сот разів інтенсивність та якість її розумових процесів.

І Чарлі порозумнішав. Настільки, що перевершив не лише свою вчительку, яка просто не розуміла те, що він говорив, тепер через власну неосвіченість, але й лікарів, які завдяки хірургічному втручанню дали Чарлі змогу думати. Тепер чоловік бачив ницість своїх псевдодрузів, які у своєму ставленні до нього перейшли від зневаги до ненависті, відчував любов до людини, яка у його минулому житті, у житті без думок, єдина не знущалась з розумових здібностей Чарлі – його шкільна вчителька, та й увесь світ здався йому іншим. Будучи генієм, він не міг осягнути сенсу людської поведінки, – він розумів причини, але також добре знав, що ті чи інші вчинки є даремними, безглуздими, нерозумними. Чарлі було нудно та сумно у своєму самотньому положенні, адже генії завжди самотні та недосяжні для інших людей.

Та це тривало не довго. Операція для підвищення рівня розумності давала недовготривалі результати.

Чарлі Гордон знову став дурнем, але змінилось ставлення людей до нього. Вчителька, закохана у його геній, плакала, спостерігаючи його деградацію, а товариші, ті псевдодрузі, карали словом та кулаком будь-кого, хто смів насміхатись з Чарлі – вони ж бо відчували себе такими ж неповноцінними, спілкуючись з Гордоном-генієм. І сам Чарлі, вже знаючи правду про своє становище у світі, зайнявся пошуком добрих людей у інших містах.

Але розповідь про Чарлі Гордона називається ніяк інакше як «Квіти для Елджернона». Чому? Коли Чарлі лише пропонував свою кандидатуру для лабораторного дослідження, його розумові здібності порівнювали з розумом миші, яку вдалось зробити розумнішою за своїх родичів. І він просто ненавидів цю мишу на ім’я Елджернон, намагаючись хоч якось перевершити її. Але тривалий час, до операції, у нього нічого не виходило. А коли Чарлі знову став колишнім розумововідсталим, Елджернон внаслідок фізичного виснаження (адже розумові процеси забирали занадто багато сил) помер, і чоловік поховав його на задньому подвір’ї свого дому, кожного тижня приносячи квіти на його могилу.

Якщо не брати до уваги моральність даного оповідання, її цинічний, але правдивий психологізм, трагізм долі Чарлі Гордона, мене захопило одне-єдине питання, чи то пак думка: чи міг Елджернон думати у повному сенсі цього слова? Як він бачив світ? Чи була розумна миша схожа на людину? А якщо ні – то що тоді таке «розум»? Розумововідсталий поступався миші при виконанні логічних вправ, але при цьому перший вважався і був людиною, а останній – твариною.

Ця розповідь – про людську ницість та плоскість, адже всіх, хто не відповідає «більшості», не сприймають. Ця розповідь – про трагедію розумововідсталих, неповноцінних, але таких самих, як ми, людей, про їх почуття, бажання та образи.

«Как странно, что людям с нормальными чувствами,  которые  никогда  не заденут калеку, родившегося без рук, без ног  или  глаз,  что  этим  людям ничего   не   стоит   оскорбить   человека   с    врожденной    умственной недостаточностью».

Чому ми так боїмося бути добрими та жалісливими, співчувати та допомагати тим, кому це дійсно потрібно? Адже навіть посмішка, легкий потиск руки та добре слово здатне принести світло у життя людей. І якщо ми вважаємо себе за якимись характеристиками вищими за інвалідів та неповноцінних – що ж, будьмо ними, Вищими у сенсі благодіяння, щирості, поступливості, поблажливосіь, зглянувшись на їх недосконалість. Але доброта у нашому суспільстві не в пошані…

І згадується пісня 90-х років минулого століття, лиш трішки перефразована: “I am good. I will be? I will die?”