Имя мне-легион (автор рецензии И. Качирко)


«Встречают по одёжке» – відоме російське прислів’я. І хоч скільки існує історій, байок та анекдотів щодо цього вислову, кожен з нас у своєму житті керується саме ним. При знайомстві ми звертаємо увагу на одяг, поведінку, тобто манери, зовнішній вигляд людини, з якою знайомимось; звідси пішов діагноз «кохання з першого погляду»; «Руки леди выдают её привычки» – це цитата з роману Стівена Кінга. Людина оцінює речі та істот за їх зовнішнім виглядом, вважаючи, що може таким чином осягнути їх суть. І хоч всі знають, що «головне – всередині», все одно знову і знову помиляються, обираючи за етикеткою.
Так і з книгами. Ми спокушаємось або яскравою палітуркою, або модними витісненими літерами чи зручним перепльотом, ілюстраціями, які відповідають нашим естетичним смакам, чи назвою. Якщо попередні атрибути книги є творінням рук видавничих, то назва – це авторський доробок. І справжній письмениник не прагне яскравою, звучною, приголомшливою назвою привернути увагу читача, тому що назва – це теж частина розповіді. Частіше всього назва – це суть і зміст книги, але вона стає зрозумілою лише після прочитання та осмислення написаного.
Я, як і більшість любителів літератури, обрала книгу за назвою. Мені подобається творчість Роджера Желязни – одного з кращих світових фантастів, і, коли я хочу почитати якісну фантастику, над проблемами якої можна подумати без зайвого пафосу, він саме один з тих авторів, до яких я звертаюсь. При покупці книг питання, що читати, часто постає у суто комерційному світлі – на яку книгу вистачає грошей та що є у продажі. Але Internet дозволив обирати… за назвою. Все стало доступним. Добре це чи погано – я судити не буду. Це зовсім не моя справа.
Я не люблю читати анотації, тому наосліп, з десятків можливих, обрала роман «Имя мне – легион». Він зацікавив мене назвою, адже такий вислів я зустрічала в Біблії. Вважала, що у цій книзі міститимуться теологічні дилеми та роздуми. Я помилилась. Назва характеризувала книгу, але зовсім не у тому світлі, як я думала.
Хоча, спершу все вказувало на мою правоту. «Двое ребят были внизу, в капсуле; шла проверка Шоссе  в  Преисподнюю, шахты, вгрызавшейся в дно океана  в  тысячах  морских  саженях  под  нами; близился час, когда они заработают». Я фантазувала, що події роману розгортатимуться у наступному напрямі: техніки з новітніми приладами пробурять шлях до пекла, а далі… Повторюю, я була не права.
Ми замислюємось над майбутнім. Ми мріємо про космічні подорожі, про мир на планеті, про розквіт цивілізацій, технічний прогрес. Мріємо про розвиток, забуваючи, що від наших дій залежить, чи стане мрія реальністю. Ми сподіваємось, мріємо, чекаємо на благо та впорядкованість, самі при цьому створюючи безлад та спотворюючи власні мрії. Але мрія залишиться просто мрією, якщо не йти їй назустріч, а для цього треба правильно обрати шлях.
Не можна забувати, що, щоб досягти бажаного, слід боротися з теперішнім, що своєю наявністю заважає мрії здійснитись. Але й ця боротьба повинна вестися у правильному русі. Треба розраховувати наслідки, а не робити наосліп, чи просто на час усуваючи проблему, чи прикриваючи її, маючи надію, що про неї забудуть.
Читаючи роман «Имя мне – легион», я збагнула безліч речей, які до того часу мені були недосяжними чи то через консервативність мого мислення, чи через вузькі межі знань. Я побачила нашу цивілізацію у зовсім іншому світлі. Автор зображував майбутнє, але недалеке, таке, що чекає наших дітей. Не далі. Цей роман не є антиутопією, а просто описує події, – читач сам може визначити для себе, до чого вони приведуть. І, здавалося б, нічого особливо фантастичного ця розповідь не має. Письменник вказав нашому обмеженому зору на шляхи, якими рухається людство, ні більше ні менше. Він не передрікає, як Кліффорд Саймак у романі «Місто», скорий занепад цивілізації, а, навпаки, говорить про її подальший розвиток та осягнення нових можливостей, але чим заради цього пожертвують люди? На жаль, найціннішим і найнепомітнішим – душею.
Розвиток нашого суспільства рухається у напрямку абсолютної ідентифікації та вдосконалення системи пошуку. Створюються величезні за об’ємами бази даних, до яких заноситься відома інформація про все: людей, зникаючі чи рідкісні види тварин та рослин, кліматичні та погодні умови, внаслідок чого можна отримати загальну картину тенденцій розвитку. Але візьмемо до уваги облік (реєстрацію) людей. Що може до нього входити? Місце, час народження, інформація про батьків, друзів, вчителів, місця навчання, праці, відпочинку, контакти та зустрічі, медична карта, кримінальні злочини та протиправні дії тощо. Досить зручно! У лікарні можна швидко надати потрібну допомогу, встановивши особистість потерпілого, скласти його психологічний портрет при потребі, вислідкувати. А якщо брати масштабніше: на обліку «стоятимуть» всі гроші світу, зникне тіньова економіка та корупція, так як все буде контролюватися, бо про все міститиметься детальна і точна інформація, наприклад, у обчислювальній машині – комп’ютері – що матиме змогу не лише видавати при потребі всю необхідну інформацію, але і співставляти та звіряти показники. Цим досягнеться повна гармонія та порядок у суспільстві.
Але це утопія. На обліку не може міститися інформація про всі гроші та всіх людей, бо ніхто не володіє такою інформацією, тому вже зарані відомо, що комп’ютер – або Цетральний Банк Даних, як за романом – матиме неповне досьє, а отже буде працювати з кількісно невідомою похибкою. Ілюзія порядку не може привести до гармонії. Людство обманюватиме себе цим. До того ж існує ще одна проблема – індивідуальність, пригноблена повною доступністю, адже кожен, знаючи ім’я, може отримати повний (чи відносто повний) звіт інформації. Немає таємниць. Цим розповідь перегукується з поширеною догмою у жанрі фентезі – хто знає твоє справжнє ім’я, той має владу над тобою і твоєю волей. Чи не тому головний герой роману, щоб залишатись вільним, а отже непомітним і не обтяженим системою Центрального Банку Даних, постійно змінює своє ім’я, вводячи у комп’ютер щораз нову біографію, попередньо «вбивши» «старого себе». Саме в цьому і виражається суть назви роману – його «Я» багато, цілі легіони, і ім’я йому – легіон, і важко розібратись, хто він насправді, бо йому доводиться бути ким завгодно. Лише так можна зберегти волю та самого себе, замаскувавшись за численними несправжніми життями.
Ще одна лінія роману, яка стосується більш технічної сторони розвитку цивілізації, розкриває проблеми створення Штучного Розуму. Яким він буде? Адже робототехніка почалась зі створення підконтрольних людиною апаратів, потім маніпуляторів, далі: роботів, що діють за найпростішими аналогіями, співставленням ситуацій, аналізом. Чи може ШР бути потенційно розумнішим за наш? Чи буде він боротися зі своїми творцями? Роджер Желязни у даному романі наводить приклад невігластва та легкодушшя вчених, які боялися власного творіння – як доктор Франкенштейн свого монстра. Аналогія досить точна. А все тому, що, наділивши робота всіма властивостями людини – відтворювати емоції та відчувати відповідно до ситуації, аналізувати і робити висновки, – його творці вчинили з ним жорстокий жарт, за який кожна людина відплатила б смертю.
Мені сподобалась одна думка з роману: «Вина служит двигателем и проклятием рода человеческого с первых дней появлений разума». Але робота, що має здатність відчувати та мислити, можна назвати людиною, чи ні?
Творчість Р.Желязни досить багатогранна і в дечому важка для сприйняття. Автор не дає завершених думок, часто пропускаючи кілька зв’язуючих ланок у розповіді, які уважний та розумний читач може додати самостійно. У цьому я бачу певний інтерес. Не можна сказати, що ти відпочиваєш, читаючи його твори, хоча, можна і їх читати, не замислюючись. Але якщо подумати, якщо пропустити крізь серце і мозок кожне речення, кожну думку автора, можна досягти певного, вищого, розвитку духовності та здатності аналізу навколишніх подій. Змінюється самий спосіб осягнення світу. Світогляд стає більш самокритичним, розум – більш тонким, мислення – логічнішим.
Я не смію говорити, що все зрозуміла та осягнула у романі «Имя мне – легион». Але я багато чого відкрила для себе, я здивувалась, зацікавилась, порозумнішала і стала стриманішою у висновках. Звичайна випадковість зробила свою справу, адже у світі все випадкове – закономірне.
Кожна книга чогось навчає. Але вона не має ні рук, щоб вказати, ні голосу, щоб промовити істину. У житті головне навчитись слухати, щоб почути, бо «Спочатку було Слово». А я б додала: треба навчитись читати, щоб знати, бо остання цитата взята з Біблії.

Запись опубликована в рубрике Новини. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>